ВЕЛОГОНЩИК ЯРОСЛАВ ПОПОВИЧ ДОПОМАГАЄ ФРОНТУ
Ярослав Попович – уродженець с. Калинів – український професійний велогонщик команди "Трек”. Найкращий молодий гонщик "Тур де Франс-2005", третій призер "Джиро д’Італія" – 2003. Заслужений майстер спорту. Нині йому 42 роки. Завершив кар’єру професійного велогонщика і зараз працює на посаді спортивного директора команди “Трек”.
Коли московія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, вирішив йти на фронт захищати Україну, – розповів мені батько Ярослава Павло Попович – директор Дрогобицької спортивної школи, депутат Новокалинівської міської ради, людина, яка допомагає у міру сил війську, насамперед, як волонтер. Він використовує те, що по віку має право перетинати кордон.
Однак у згаданій вище компанії Ярослава переконали, що зможе більше користі принести як волонтер. Йому дали два місяці звільнення від основної роботи, велику фінансову допомогу у грошовому еквіваленті. Так і почав займатися збором коштів на придбання медикаментів. Та про це дещо нижче, бо важливим аспектом є донесення ним до італійців правильного розуміння того, що нині коїть росія на теренах України: орки вбивають людей, ґвалтують жінок та дітей, нищать інфраструктуру, а подекуди стирають з лиця землі цілі населені пункти, чому прощення немає і бути не може. Його думку поважають і з ним рахуються італійці, тому хоч місцеве населення і засуджує росію, та йдуть від них випади, чому Україна не віддасть їй частину територій, яких вона прагне, щоб не вбивала людей? Він їм відповідає: "Тоді віддайте Сицилію (найбільший острів у Середземному морі, який є автономним регіоном Італії). І Тоскану віддайте. "Ми ж нікому нічого не віддамо. Це наша земля. Може італійці і погодилися б віддати, однак Україна – нікому не дозволить забрати її території. Суверенітет і цілісність наш народ обстоює з 2014 року. І готові робити це надалі. В Італії не такі стійкі люди, вони попросту втекли б з територій, де впала б хоч одна бомба чи була б загроза воєнного зіткнення. У світі по-різному сприймають, що десь там війна. А в нас вона конкретно.
Італійці допомагають Україні, бо в них у кожному селі українки працюють. Вони бачать наших людей, що вони щирі, пра-цьовиті та миролюбні, водночас непохитні перед ворогом.
Ярослав збирає однодумців, приятелів, фанів, колег, які готові надавати допомогу Україні. Йде у бари, запрошує туди друзів і пояснює, що твориться в Україні. Хто фінансово, хто матеріально долучається до допомоги. Передусім – це бізнесмени, ресторатори, продавці, власники баз… Крім того, навколо нього зібралася українська діаспора.
Усе зібране Ярослав відвозить до кордону з Україною. У перші дні була потреба у медикаментах. Тому віз їх, а вже все це на нашу територію доставляв його батько, в тому числі харчі, одяг. У перші рази вантаж був на суму 60-70 тисяч євро. Його потребували такі міста як Буча, Суми, Київ, Біла Церква...
Інколи замало було одного мікроавтобуса. Долучалися друзі Павла Михайловича – військовий прапорщик, пенсіонер Ярослав Мацьків; Андрій Кульчицький, лікар-стоматолог Орест Іваніцький. Неодноразово Андрій Кілочко надавав свій мікроавтобус для доставки вантажу. Разом перетинали кордон, завантажувалися, буквально годину мали на спілкування з Ярославом, після чого, обнявшись, прощалися. Він повертався в Італію, а вони – додому. До п. Павла приїжджали хлопці і забирали гум вантаж та везли, де це було вкрай потрібно. Базування жодного не було, – говорить мій співрозмовник, – ні в Самборі, ні в Дрогобичі. Про це ніхто не знав, в тому числі і преса. Відразу все йшло туди, де його найбільше потребували.
Не так давно до Ярослава приїжджали представники друкованих ЗМІ, телебачення, зокрема з Франції, які також зуст-річалися й з батьком. Побували у нього вдома. Їх цікавило, чим займався Ярослав, де він виріс, тож були і в с. Калинів, де батько велогонщика їх приймав, пригощав кавою. Вони були приємно здивовані нашою гостинністю і комунікабельністю. Після того Павло Попович доставив їх до контрольно-пропускного пункту Шегині і вони повернулися у Францію.
Коли Ярослав мав два місяці канікул – не брав участі у змаганнях, а потім настав час, що йому треба було це робити. Він вийшов на велоперегони – "Джиро д’Італія” – це одні з найпрестижніших змагань в країні та найбільш важких гонок у світі. У них у кращі свої роки він був третім. І тепер дуже вдало виступив та хлопці, яких він тренує, показали високі результати. Ярослав дуже задоволений виступом команди. І ще зараз він перебуває на змаганнях у Франції.
Запитала, чи Ярослав контактує з відомим українським футболістом Андрієм Шевченком, який грав на позиції нападника за київське "Динамо", "Мілан" та лондонський "Челсі", на що Павло Михайлович відповів: " Коли Ярослав дуже добре в Італії виступав, то у багатьох була така мрія, щоб вони зустрілися. На той час Андрій Шевченко грав у Мілані. Один і другий були зірками, правда, різних масштабів, але не склалося у них з часом і вони не зуст-рілися. Знайомі лише заочно. Ярослав особисто знайомий з Володимиром Кличком. Вони свого часу навчалися в Броварському вищому училищі фізкультури під Києвом, де в кімнаті Слави висять їхні портрети. Спортсмени є приятелями.
- Якщо в загальному, то на яку суму надійшло допомоги?
- Ми не рахували. Це вже сотні тисяч євро. Не лише кошти Ярослава, а передусім меценатів. Значною мірою долучився до надання гуманітарної допомоги колишній вихованець школи “Медик”, майстер спорту міжнародного класу, відомий у світі велоспорту гонщик Володимир Білека.
Зараз у Ярослава Поповича завершиться сезон змагань у Франції і він продовжуватиме волонтерську місію.
Як розповів Павло Попович, минулого тижня – у суботу і неділю був на змаганнях у Польщі у м. Грубешів, де його вихованці успішно виступили. У вівторок зустрів делегацію поляків в особі духовних осіб – священників, які везли допомогу до Львова, але орендований ними автобус не пропускали на нашу територію, тому поїхав своїм мікроавтобусом і перевантажив у нього весь товар, а священнослужителі вирушили за ним легковим автомобілем. І так спільно прибули до Львова у центр допомоги біженцям та центр однієї з релігійних спільнот. Вони, до речі, приятелі Ярослава. У п’ятницю знову їздив у Польщу та привіз допомогу для біженців, які перебувають в смт. Дубляни.
- Вірите у перемогу України?
- Я в тому переконаний на сто відсотків. Ціна перемоги буде дуже страшною, але вона мусить бути.
Марія ПУКІЙ
