ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ ВЖЕ 35 РОКІВ...
Світе тихий, краю милий, моя Україно!
За що тебе сплюндровано, за що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась?
Чи ти діточок невинних звичаю не вчила?
Молилася…
Ту мирну весняну українську ніч на берегах Прип’яті люди ніколи не забудуть. Вона була, як зараз усім здається, найтихішою і найтеплішою. І не сповіщала про біду. Навпаки всім жителям містечка атомників ще звечора, під вихідний, жадалося отримати від природи хорошу погоду. Проте в ту саму ніч з 25 на 26 квітня відлік часу став уже не мирним, а бойовим і аварійним. Відлік пішов на хвилини і секунди. О першій годині 23 хвилини 40 секунд, коли всі спали безтурботним сном, над четвертим реактором Чорнобильської атомної станції несподівано велетенське полум’я розірвало нічну темряву.
Час ніби поділився на дві частини: до 26 квітня 1986 року і після нього.
В життя мільйонів людей увійшли слова: радіація, зона, ліквідатор, відселення. На квітучій українській землі з’явились пусті міста і села, мертвий ліс, в який не можна входити, сади з яблуками, насиченими радіоактивною отрутою, вода, яку не можна пити, і навіть повітря, яким дихаємо, стало ворогом.
За покликом рідної землі на захист свого народу першими з нашого міста до палаючого реактора вилетіло три екіпажі. Командирами екіпажів були: Воронов Олександр Іванович, Сенченко Володимир Вікторович та Герасим Борис. Членами даних екіпажів були наші жителі, які в даний час проживають в нашому місті – це Василь Шимко та Ярослав Соляк. Вони – справжні воїни, бійці з пожежею, вони ступили в смертельну радіацію не за наказом командира, а за велінням совісті.
Чорнобиль – це спустошеність понівеченої аварією української нації, нестерпний біль і пам’ять народу. Саме Чорнобиль озивається болем у серці кожного: онкохворі діти, запущені домівки, зарослі чагарями дороги і площі покинутого міста, отруєні чорноземи і ріки. Забути це чи викреслити з пам’яті неможливо, як неможливо бути осторонь цієї біди. Минатимуть десятиліття, але сумний набат Чорнобиля не дає заспокоїтися нам. Кажуть, час лікує, затягує рани. Це неправда. Просто біль відходить кудись глибоко в серце, приживається там, освоюється, і нікуди від цього не дінешся. Сьогодні кожен із нас розуміє, що сенс життя полягає в тому, щоб поважати природу, яка створила людину. Тому у нашій свідомості повинна відбутися революція, яка подарує Землі розумного друга – людину екологічної доби.
Тож хай палає свічка пам’яті і надії в день 35-ї річниці аварії на Чорнобильській АЕС. Хай полум'я свічок у наших душах зіллється в одне полум'я віри. Ми будемо жити!
