ВЖЕ РІК, ЯК ВІДІЙШОВ У ЗАСВІТИ БОГДАН ВИХАНСЬКИЙ
Богдан Андрійович Виханський, якого не стало рік тому 29 вересня, найперше був досвідченим вчителем. Під час похорону один з його колишніх учнів сказав: “Як Вчитель з великої букви та історик, він запав мені в серце і назавжди прищепив любов до цього предмету”. Зараз, коли мій однокласник працює далекобійником, вивчає історію не з книжок, а, буваючи у різних містах та менших населених пунктах Європи, відвідує у вільний час історичні місця, музеї, пам’ятки.
- Історію треба вивчати, щоб не робити помилок у майбутньому, – наголошував Богдан Андрійович. Які саме помилки робило людство? – розкривав під час уроків історії, а на уроках географії давав зрозуміти, що земля – небезмежна. Тож маємо бути відповідальними, що робимо на ній і з нею. Лиш би не нашкодити найперше собі, ближнім і тим, хто поза нашими околицями. Світ розрізнений, але цілісний. Це бачимо нині ще краще завдяки соціальним мережам. Грані, дистанції згладжуються. Проте він через історичні деталі намагався вкласти в голови своїх учнів: Україна має бути для нас найдорожчою, як і українська мова та культура.
Богдан Андрійович вмів зацікавити, побачити у кожному певний талант та допомогти йому проявитися.
Розпочинав трудову діяльність на Старосамбірщині у с. Галівка, а завершив її на посаді директора Гординянської школи (на Самбірщині). Жив з сім’єю у смт Дубляни, де з дружиною побудували будинок.
Богдан Виханський мав великий авторитет не лише серед місцевих представників красного письменства. Його статті і дописи друкували “Літературна Україна”, “Слово Просвіти”, журнал “Дзвін” та інші. Робив краєзнавчі розвідки і дослідження. Знаходив час на вивчення творчості Івана Франка, яким безмежно захоплювався, Лесі Українки, Уласа Самчука, В’ячеслава Липинського... У нього вдома дуже велика бібліотека. Він постійно багато читав.
- Ще й досі лежать вирізки з різних видань на його робочому столі, бо практично до останнього писав, – говорить його дружина Надія Виханська.
Не одну годину провів в архівах, досліджуючи різні документи, на основі яких потім побачили світ краєзнавчі нариси про той чи інший населений пункт. Він жив багатогранним творчим життям, знаходячи собі однодумців передусім в особі односельчанки, поетеси Любові Проць. З нею міг дуже довго розмовляти про творчість українських та зарубіжних письменників і загалом культурний поступ вже незалежної України. Її творчість він надзвичайно високо оцінював і захоплено спостерігав за тим, що у Києві в музеї Тараса Шевченка проходив її творчий вечір, адже була серед номінантів на Шевченківську премію. Та не судилося йому дожити до цього її високого визнання, яке неодмінно буде, бо слово поетки пульсує з незборимою силою і виразністю. Це, мабуть, те за чим чи не найбільше сумував у часі відходу, бо хоча був добрим сім’янином, чоловіком, батьком, дідусем і прадідусем, все ж внутрішньо жив енергією слова, творчою працею. Неординарно і глибинно мислив та по-своєму оцінював кожний факт і подію.
Бракує його не лише сім’ї, колишнім учням, а й інтелігенції нашого краю, для якої був свого роду світочем, адже навчав, попереджав і в багатьох випадках застерігав не бути байдужими, не пускати на самоплив ті процеси, які завтра можуть обернутися негативом і випробуванням для кожного з нас. Говорив, що маємо знати своїх друзів та стерегтися ворогів.
Був вимогливим до себе та інших. В першу чергу до учнів, а на посаді директора – до вчителів, щоб працювали старанно і відповідально.
Свого часу обіймав посаду Дублянського селищного голови.
Його виступи перед будь-якою аудиторією були змістовними і виваженими. Не сценарного плану, а переплетені історичним фактажем та ґрунтовним аналізом. Не кожен виокремить важливі деталі, зауважить і доступно їх донесе до слухацької аудиторії. А він вмів і знав, як це зробити.
Говорив, що колись його не стане... І цей час прийшов. Але через написані ним книги, яких у нього більше десяти, і нині готовий промовляти до сущих на землі. Маємо його доробок, тож черпаймо звідти життєві істини. Це свідчитиме, що пам’ятаємо про нього, любимо і цінуємо.
Земля йому пухом.
Марія ПУКІЙ
